Людмила Старицька-Черняхівська. «Думка про самостійну Україну була провідною думкою мого життя, і, звичайно, в міру сил моїх і можливостей, я працювала для здійснення її»

🇺🇦Вона – одна з найголовніших постатей нашого національного відродження кінця XIX – початку XX століть. Надзвичайно багатогранна особистість – адже і письменниця, і публіцист, і критик, і організатор кінематографічної справи, і громадсько-політичний діяч, і навіть сестра милосердя. І про неї так мало знають в сучасній Україні, адже вона досі залишається в тіні свого видатного батька і не менш видатного дядька.


Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська (29.08.1868-1941) українська письменниця:

“Державним моїм ідеалом була самостійна Україна… Я не погоджуюся з правом диктатури пролетаріату, панування одного класу, обстоюю право кожного висловлювати свої думки, визнавати чи ні релігію, і не визнаю боротьби з релігією примусовими методами. Я певна, що нинішній стан переходовий, і всі принципи, що я зазначала, стануть у нашій країні підвалиною життя”.


Людмила Старицька-Черняхівська представниця славного роду Старицьких та Лисенків. Донька Михайла Старицького- відомого письменника, драматурга, громадського діяча та Софії Віталіївни Лисенко – рідної сестри композитора М. Лисенка.

  • Поетеса,
  • драматургиня,
  • прозаїк,
  • перекладачка,
  • мемуаристка,
  • громадська діячка.

Родина Старицьких була осередком українського духу Наддніпрянщини, тут не згасала національна ідея, пам’ять про славне минуле українського народу, його побут, звичаї, панувала особлива літературна атмосфера, звучала співоча українська мова.


Бували тут діячі Громади – О. Русов, М. Драгоманов, П. Чубинський Людмила постійно спілкувалась з В. Антоновичем, М. Садовським, М.Кропивницьким, П. Житецьким, М. Заньковецькою.


Дівчина здобула гарну освіту – закінчила гімназію. Ще дитиною почала віршувати та писати прозу – склала перші казочки та вірші для молодшої сестри. В 15-ть років написала для домашнього театру містерії віршем, у рукописному журналі гімназисток вмістила нарис “За Україну”.


Як і Леся Українка, першу поезію “Панахида”, присвячену Тарасу Шевченкові, Людмила Старицька опублікувала у альманасі “Перший вінок” (Львів)


У 1888-1893 рр. Л. Старицька брала активну участь у роботі літературного гуртка “Плеяда”, у якому гуртківці О. Пчілка, В. Самійленко, Леся Українка, М. Славинський, М. Обачний, Г. Григоренко. Ол. Черняхівський публікували оригінальні твори та переклади шедеврів світової літератури українською мовою.


Письменниця стає стає учасницею театру корифеїв, театру самого М. Старицького, була серед організаторів, учасників театрального аматорства Наддніпрянщини

. Організовує аматорські гуртки, пише для них водевілі, ліричну драму “Сафо“, одну з кращих своїх драм “Аппій Клавдій”.

У цей же час бере активну участь у роботі “Історичного товариства Нестора-літописця” в Києві, “Наукового товариства імені Шевченка” у Львові.
У 1896 р. Л. Сарицька стає дружиною Олександра Черняхівського – київського лікаря, який згодом стане відомим неврогістологом, професором, доктором медицини, автором численних праць у цій галузі, упорядником словника медичних термінів українською мовою.


Разом з чоловіком вони виростили доньку, Вероніку Черняхівську – поетесу, перекладачку з французької, англійської, іспанської, німецької мов.


Л. Старицька-Черняхівська – визначний театрознавець. Вона написала один із найперших нарисів з історії нового українського театру “Двадцять п’ять років українського театру”. Разом з батьком створила трилогію “Богдан Хмельницький”, історичні твори “Останні шуліки”, “Червоний диявол”, а також широко відомі – “Останні орли”, “Розбійник Кармалюк” і мало знані – “Руїна”, “Молодість Мазепи”.


📚Творчий доробок письменниці – проблемно-сімейна драма “Крила”, п’єса “Останній сніп”, драми “Милость Божа”, “Іван Мазепа”, п’єси “Декабристи”, ,Червоний півень”, “Тихий вечір”, “Гетьман Дорошенко”, повість “Діамантовий перстень”, спогади, нариси про І. Франка, Лесю Українку, Б. Грінченка, А. Кримського, М. Коцюбинського, рецензії на твори М. Рильського, О. Пчілки, О. Левицького, С. Черкасенка, Л. Яновської.

Завантажуйте. Читайте рідне — українське:

Тривалий час ім’я Людмили Старицької-Черняхівської перебувало під забороною. Лише наприкінці 2000 року – на порозі наступного тисячоліття! – зусиллями Юрія Хорунжого вдалося видати збірку творів письменниці в академічній серії “Бібліотека української літератури”.


❗Творчість Л. Старицької-Черняхівської відобразила животворну силу волелюбного українського народу, залишила помітний слід в історії вітчизняної культури, літератури, театру, сприяє сучасному національному відродженню.


🔱Із моменту створення Центральної Ради Л. Старицька-Черняхівська стала її членом, а в квітні 1917 р. увійшла й до Малої Ради.
Людмила Михайлівна брала найактивнішу участь у створенні українських установ, підготовці та написан-постанов, розпоряджень, відозв Центральної Ради, проголошенні її перших універсалів.
У травні 1917 р. вона стоїть біля витоків Товариства (комітету) “Український національний театр”, входить до його президії.


В часи Української держави П. Скоропадського очолювала Український клуб, а в період Директорії стал; співзасновницею й заступником голови Національної ради українських жінок Кам’янці-Подільському.


У 1920-ті рр. Л. Старицька-Черняхівська перебивається випадковими заробітками, працюючи ткалею на трикотажній фабриці, перекладає лібретто опер “Аїда”, “Ріголетто”, “Фауст”, “Чіо-Чіо-Сан”. Багато сил та енерг віддає театральній справі: започатковує нові трупи, очолює Драматичну секцію Дніпросоюзу, займається режисурою. Створює бурлекну п’єсу “За двома зайцями”, дія якої відбувається в період непу.
Під впливом листування з Д. Яворницьким написала сценарій про руйнування Запорозької Січ Багато працює в бібліотеці ВУАН. Входить у літературну спілку “Гроно”.


😥Радянська влада не пройшла сторонь активної діячки української культури. .

В січні 1930 року Старицьку-Черняхівську з чоловіком заарештували за сфабрикованою *справою “Спілки визволення України”. Відкритий судовий процес над 45-ма українськими діячами відбувався в Харкові, у будівлі оперного театру – квитки на нього видавали, як на виставу.

Ця колишня пані, що сумувала за “громадською діяльністю”, лишившися біля “розбитого корабля”, намагалася свій підмочений авторитет використати для контрреволюційного оброблення того літературного гуртка, що гуртувався навколо неї”, — писала в ті дні “Літературна газета” про пані Людмилу.

“Колишня пані”, в горжетці й лорнеткою в руці, й під час слідства та процесу дозволяє собі сперечатися із прокурором. То було за два роки до Голодомору й за сім — до вакханалії репресій 1937–1938-х. Цей номер іще проходив. “Думка про самостійну Україну була провідною думкою мого життя, і, звичайно, в міру сил моїх і можливостей, я працювала для здійснення її”, — не приховує на допиті. Ба, заявляє, що за 250 років панування Москви українці не надбали культурних цінностей, відстали від Європи.

Людмила Михайлівна виявила неабияку сміливість, відверто заявивши: “Державним моїм ідеалом була самостійна Україна… Я не погоджуюся з правом диктатури пролетаріату, панування одного класу, обстоюю право кожного висловлювати свої думки, визнавати чи ні релігію, і не визнаю боротьби з релігією примусовими методами. Я певна, що нинішній стан переходовий, і всі принципи, що я зазначала, стануть у нашій країні підвалиною життя”.

Подружжя засудили до п’яти років ув’язнення і трьох років поразки у правах. Але більшовицькі керманичі вирішили продемонструвати свою “милостивість”. Вироки замінили на умовні. На шість років їх фактично вислали до Сталіно (Донецька), де Олександр Черняхівський керував кафедрою гістології медичного інституту.

Повернутися до Києва вдалося, але трагічна розв’язка невблаганно наближалася. 1938 року заарештували Вероніку Черняхівську. Батькам повідомили, що її засудили до 10 років таборів. У пошуках доньки Людмила Михайлівна їздила до Сибіру, оббивала пороги можновладців, писала сповнені відчаю листи до Сталіна, Берії, Ворошилова, Калініна, Молотова, Жданова, Хрущова. Та все було марно.

Мати ніколи не дізналася, що насправді її Рони вже понад два роки не було в живих. Вероніку Черняхівську розстріляли за постановою трійки при Київському НКВД 22 вересня 1938-го (Борис Антоненко-Давидович писав, що перед тим вона збожеволіла від фізичних знущань на допитах. За чутками, перед убивством енкаведисти її зґвалтували).

А 22 грудня 1939-го, не витримавши тяжких випробувань, помер Олександр Черняхівський.

Людмила Старицька-Черняхівська залишилася із сестрою Оксаною – вдовою Івана Стешенка. Вони мешкали в будинку 28/31 на розі вулиць Ярославів Вал і Олеся Гончара (сучасні назви), квартира 18.

20 липня 1941 року, коли німецькі війська вели бої на підступах до Києва, енкаведисти вчинили обшук і заарештували обох літніх жінок. У постанові на арешт йшлося: “В настоящее время Старицкая-Черняховская германофильски настроена, ждет прихода немцев в Киев. Вместе со своей сестрой Стешенко Оксаной и националистом Черкасским Иринархом (подвергаются аресту) намечают план своей деятельности в так наз. “Украинском правительстве”, которое по их мнению, создаст Гитлер в Киеве. Согласно этого плана, они возьмут на себя руководство культурным фронтом на Украине, все остальное должно быть сосредоточено в руках у немцев”.

Сестер вивезли до Харкова, де 14 вересня Старицькій-Черняхівській висунули звинувачення: “Являлась активной украинской националисткой, на протяжении ряда лет проводила антисоветскую националистическую деятельность”. Але німці вже підходили й до Харкова. Сестер разом з іншими заарештованими, серед яких був геніальний вчений і поліглот Агатангел Кримський, вивезли вантажним авто до Харкова, а звідти погнали етапом пішки у Валуйки. Потім, в товарному вагоні для худоби, “телятнику”, відправили до таборів Казахстану. Але Людмила Михайлівна туди не доїхала, 73-річна жінка не витримала наруги і без води, їжі, світла, померла в дорозі.
На казахській землі задубіле тіло Людмили Михайлівни чекісти викинули по ходу в степ. Не відома ні дата її смерті, ні місце останнього спочинку.

*ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

11 серпня 1989 року постановою Пленуму Верховного Суду УРСР було реабілітовано  учасників так званої Спілки визволення України у зв’язку з «відсутністю у діях засуджених складу злочину».

Процес СВУ був показовою справою, сфабрикованою радянськими каральними органами наприкінці 1920-х років проти провідних діячів української наукової, культурної та церковної інтелігенції, яку звинувачували в антирадянській діяльності. Мета органів ОДПУ була одна – повна дискредитація української еліти в рамках централізованої політики геноциду української нації, здійсненого урядом СРСР у 1932-1933 роках.

Арештовувати людей почали ще наприкінці 20-х років, а сам процес відбувався протягом березня-квітня 1930 року у тодішній українській столиці Харкові. Судилище проходило в залі Харківського оперного театру, яку облаштували під судову залу. Підсудних підвозили з тюрми на автобусах, опера аж «тріщала» від глядачів – процес був відкритим. Щоправда, глядачі були специфічними – переважно партійні активісти-горлопани і співробітники відповідних органів – люди перевірені та надійні. У перервах усіх пригощали чаєм і тістечками.

На лаві підсудних було 45 осіб – два академіки, 15 професорів, учителі, редактори, бібліотекарі, навіть два студенти. 31 особа колись входила до різних українських політичних партій, один був прем’єр-міністром, два — міністрами уряду Української Народної Республіки, шестеро — членами Центральної Ради. 15 підсудних працювали в системі Всеукраїнської академії наук. Між підсудними було дві особи єврейського походження, а також три жінки.

Серед відомих постатей – Сергій Єфремов (академік, віце-президент ВУАН, відомий діяч Центральної Ради – його проголосили головою СВУ), Володимир Чехівський, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська.

Усіх підсудних звинувачували у створенні підпільної контрреволюційної організації «Спілка визволення України», підготовці збройного повстання проти радянської влади, зв’язках із закордонними петлюрівськими центрами, та інших злочинах. Усі звинувачені були визнані винними і засуджені до різних строків тюремного ув’язнення і заслання. Справа «Спілки визволення України» стала першим великим сфальсифікованим сталінським процесом 30-х років і своєрідним сигналом до початку масових репресій проти національно орієнтованої інтелігенції по всіх областях України.

Всього у зв’язку зі «справою СВУ» було заарештовано близько 5 тис. людей (здебільшого наукових працівників, вузівських викладачів, вчителів, лікарів, студентів тощо). До судового процесу 1930 року було залучено 474 особи, з них засуджено до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі України – 87, засуджено умовно – 3.

Джерело: Історія України

.

Джерело:День за днем

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s