Сьогодні минає сумна дата – 146-річчя від дня ухвалення російським царем горезвісного Емського указу. Наратив про те, що українська мова – вигадана і створена штучно, поширювався як в Російській імперії, так і продовжує фігурувати в сьогоднішній російській пропаганді.
Розвиток української культури Наддніпрянської України в ХІХ ст. суттєво загальмував Валуєвський циркуляр 1863 року. Забороняючи цензурним інституціям дозволяти друк українською мовою книг освітнього та релігійного змісту, циркуляр міністра внутрішніх справ таки давав шанс побачити світ українським творам красного письменства та науковим розвідкам.
Натомість, ухвалений 18 (30) травня 1876 року Емський указ, фактично вводив повну заборону на функціювання української мови у публічному просторі, поставивши на паузу розвиток української культури в Наддніпрянщині і посприявши перенесенню центру українського життя до Східної Галичини.
Емський указ став наслідком реакції офіційних кіл Російської імперії на зростання активності українських організацій Наддніпрянщини. Так, після тривалої паузи в діяльності (спричиненої виданням Валуєвського циркуляра) на початку 1870-х років поступово відроджується Стара Київська громада. У наступному п’ятиріччі її діячі зосередяться на наукових, головно етнографічних, дослідженнях українських земель (для цих потреб у 1873 році громадівці відкривають Південно-західний відділ Російського географічного товариства).
Членами згаданого товариства були близько 200 науковців. Зокрема, Володимир Антонович та Михайло Драгоманов відредагували двотомник історичних пісень українського народу, а Павло Чубинський — 7-м томів “Трудов этнографическо-статистической экспедиции…” (остання праця уможливили складання мапи поширення української мови на землях Східної Європи). У 1874 році члени товариства відіграють головну роль в організації і проведенні ІІІ-го Археологічного з’їзду (відбудеться в Києві), де представлять європейському науковому загалу свої українознавчі студії. Останнє негативно сприймуть російські монархісти, які заперечували сам факт існування українського народу. Іншими досягненнями товариства було створення музею (із загальноукраїнським характером за задумом) та бібліотеки (обидві установи зберігали свої фонди у будинку Г. Ґалаґана).
Проукраїнська діяльність Київської громади та Південно-західного відділу Російського географічного товариства призводила до конфліктів з російськими монархістами, зокрема, М. Юзефовичем. Останній, попри своє українське походження, був противником українського національного руху, вважаючи його потенційно сепаратистським. Саме за результатами його листа до начальника ІІІ-го відділення (канцелярії російського монарха), імператор Олександр ІІ ініціював особливу нараду, яка розглянула звинувачення проти українофільського руху. Її висновки та рекомендації лягли в основу документа, який підписав 18 травня (за новим стилем) 1876 року Олександр ІІ у місті Бад-Емсі (Німеччина), — Емського указу. Цей документ, доповнюючи обмеження Валуєвського циркуляра, забороняв друкувати і завозити з-за кордону книги українською мовою. Під заборону також потрапляло публічне виконання творів українською мовою (віршів, пісень, вистав, лекцій тощо).
Одночасно, після видання Емського указу, російська влада закриє Південно-західний відділ Російського географічного товариства, громадівську газету «Київський телеграф», а самі громади будуть змушені призупинити свою діяльність. Іншим наслідком стане звільнення з роботи активних учасників Старої Київської громади – професорів Київського університету. Указ також передбачав заслання, як “небезпечних агітаторів” Павла Чубинського та Михайла Драгоманова, але останньому вдасться вчасно виїхати за кордон.
Підготував науковий співробітник Національного музею історії України Анатолій Бараннік
БІБЛІОТЕКА ДФКР РЕКОМЕНДУЄ
Хроніка заборон української мови та гоніння української книги в Україні
Оксана Забужко: Пам’яті Оксани Радиш. Про колективний ПТСР (частина четверта) – “Емський указ так само увімкнув послідовний ланцюг катастроф, дарма що менш очевидних. На два покоління, у вирішальний для формування політичних націй час, позбавивиши Україну своєї школи й преси, він фактично й прирік нас, більше за будь-що інше, на поразку 1918-1920 років (що з дивовижною сліпотою іґнорується тепер у всіх дискусіях про Петлюру й Скоропадського, так, наче в цих двох були ті самі умови, що в Пілсудського й Маннергейма!), – а це, своєю чергою, надовго визначило баланс сил у Європі й світі (без України ніякого СРСР не було б, як не стало його в 1991-му, а отже, світова історія точно пішла б іншим шляхом – і навряд чи гіршим…)…
Олександр ІІ мислив масштабніше: навіть у студіях Київського відділу Географічного товариства зумів розгледіти (і слушно!) спробу розбудови української Академії наук, ту необхідну інституціалізацію знання, без якої нема дорослої нації, – і власноруч “зупинив процес”… Справа була не в мові – а в тому, щоб заблокувати українцям можливість модернізації на власному етнічному ґрунті, скинути нас як націю “з поїзда історії” (при потребі й буквально – як скинули з поїзда в 1901 році голову правління Харківського земельного банку Олексія Алчевського, коли той приїхав до Петербурга по кредит, – бо не відступати ж “украйнофілам” ключі від Донбасу!).
Два покоління, методом звичного для Росії державного терору, встановлювалась у голови ширнармасам жорстка прошивка: російська – єдина й безальтернативна мова освіти – маркує собою “прогрес”: місто, електрику, банки, залізниці, нові ідеї, модні журнали, соціальні ліфти, і так далі,…”
Бібліотека Коледжу Радіоелектроніки 