Писав коротко, сильно і страшно. До 150-річчя з дня народження ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

150 років тому, 14 травня 1871 року, с. Русів, тепер Снятинського району Івано-Франківської області, народився Василь Стефаник(1871–1936), український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, «поет мужицької розпуки», який писав «коротко, сильно і страшно».

Був визнаним майстром психологічної прози. Його лаконічні, перейняті болем новели по-новому відкрили внутрішній світ покутського селянина. «Василь Стефаник, — відзначала Михайлина Коцюбинська, — володар дум, а точніше душ селянських, співець болю, розпуки i водночас духовної сили й невмирущості своїх героїв».

Прозаїк Борис Харчук так оцінив його творчість: «Нехай ціпеніє з подиву світ — кожна маленька новела варта драми Шекспіра! Нехай падають поети — стефаниківська проза співається як пісня. Глибокий психологізм, драматизм, лаконізм, прихований ліризм, трагізм, прагнення розкрити загальнолюдське багатство і красу духовного світу селянина, трагедію його душі, внутрішньо психологічні переживання, утвердити його людську гідність, духовну основу та людську рівноправність — означало новий підхід у розв’язанні селянської теми».

Стефаникова проза не лишає байдужим нікого. Українці читали й плакали, вражені силою трагізму, ніби переживаючи своє життя. Зачіпаючи в душі читача найтонші струни, спонукаючи до роздумів, прозаїк розвиває чуття краси й доброти, яких сьогодні нам так не вистачає.

«Стефаник, — зазначав його приятель Вацлав Морачевський, — пише прегарною мовою, такою мовою, якої в українській літературі ніхто не знає. Там, де треба, вживає діалектні вислови. Але не лиш у користуванні говіркою є він великим майстром і передає весь її чар. Його літературна мова набагато краща, ніж мова інших письменників. Є в ній чар поезії і натхнення, лежить на ній відбиток якоїсь врочистої гармонії».

Письменник виразно збагатив нашу літературну мову елементами покутського говору. Його твори, манера письма справили великий вплив на розвиток української новелістики.

“Саме ця, доведена до граничної стислості, міцністю схожа на сонет, драма новели виникла не довільно. Народність дає сили його новелам”
(Олесь Гончар про новели В.Стефаника)

Джерело

Дитинство хлопчика минуло в рідному Русові Снятинського повіту. Василько радо виконував звичну для сільських дітей роботу, пав вівці, близько сходився з батьковими наймитами, слухай їхні пісні та казки. З юних літ лилася в сердечко, вразливе на біль та несправедливість, велика любов до землі й хлібороба – трударя на ній, відчувалася святість праці.

У 1878 році батьки віддали найстаршого сина до початкової школи в Русові, де Василь провчився три роки. Побачивши, що диттина тягнеться до знань і має здібності до науки, в 1880 році Семен Стефаник відвіз хлопчика в Снятин, де Василя зарахували до другого класу міської школи. Відразу ж на малого посипалися насмішки й кпини від паничів і учителів: “Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били”. Після цієї школи, де, як писав письменник, “не одну сльозу… зрібним рукавом обтирав”, проте хотів учитися і вчився, у 1883 році Василь успішно склав іспити до Коломийської гімназії.

І тут треба було перейти через Дантове пекло другосортності, принижень, знущань. Одного разу вчитель наказав хлопчикові написати речення на дошці якнайвище. Василько старався виконати наказ, тягнувся вгору, сорочечка піднялася і блиснуло голе тіло. Вчитель указкою задирав сорочину, під якою в хлопського сина, звичайно, не було нічого, реготався, а весь клас тупав ногами й улюлюкав.

Потрясіння було таким великим, що Стефаник у цей момент мало не помер, а пізніше, коли батько купив йому “панський” костюм, не міг його носити, бо запах сукна щоразу нагадував Василькові ганьбу коло дошки, і хлопчик умлівав уже від одного спогаду.

Доводилось терпіти й коритися, старатися бути непоміченим в класі найбільш агресивними паничами, а потім картати себе за слабодухість: “Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочечки сміялися. Кривдили мене і ранили, я ходив тихонько, як біленький кіт, аби паничики не чули.

Я чув свою підлість за тихий хід і кров моя діточа з серця капала”.

Навчаючись у Коломийській гімназії, Стефаник прочитав твори Г. Квітки-Основ’яненка, панаса Мирного, Марка Вовчка, роздобув і дуже тішився єдиним на всю Коломию “Кобзарем” Т. Шевченка.

Влітку 1886 року він з найближчими друзями організував у Русові читальню, а в кінці року гімназисти прийняли Василя до таємного гуртка, де він перед портретом Шевченка прийняв присягу, що буде чесно жити і трудитися для народу.

Юний Стефаник сміливо взявся за агітаційну пропаганду, читав заборонену літературу, дружив з Лесем Мартовичем, з яким у 1889 році прибув на нелегальний з’їзд української гімназійної молоді Галичини. Дізнавшись про звільнення М. Павлика від роботи в редакції львівської газети “Батьківщина”, гімназисти написали ректору гнівного листа. Лесь Мартович був для молодого Стефаника втіленням справжнього таланту. Василь навіть випросив у своєї матері гроші, щоб видати Мартовичеве оповідання “Нечитальник”. Під впливом Леся він і сам спробував творити: “Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник”.

Першою публікацією В. Стефаника стала стаття в журналі “Народ” – “Жолудки наших робітних людей і читальні”, підписана псевдонімом Василь Семенів. Погляди коломийських гімназистів перелякали місцеву владу. Леся Мартовича виключили з гімназії, а дещо пізніше ще двадцятьох, між якими й Стефаника. Продовжувати навчання Василь поїхав у Дрогобицькій гімназії, але ролі захисника скривджених не зрікся, свіченням чого стала стаття у Станіславському журналі “Поступ” – “Форналь Антін”. У цьому нарисі йшлося про долю колишнього заможного селянина, який став наймитом (“форналем”) на чужому полі.

У Дрогобичі Василь Стефаник зустрівся з Іваном Франком і дружба між ними утвердилася на довгі роки.

Закінчивши Дрогобицьку гімназію, Стефаник вирішив вчитися в Кракові на медичному факультеті. Це місто, звичайно, приваблювало молодого митця можливістю побачити світ, а ось вибір нелюбої медицини можна обгрунтувати хіба тим, що в ті роки в сім’ї Стефаників розігралися дві трагедії: захворіла і померла Василева сестра, повільно згасала мати, і, можливо, юний Стефаник надіявся вивчитися на лікаря і врятувати рідних.

Навчання не подобалося Стефанику. Медицина виявилася важкою, нудною. Василь ненавидів її і радий би був кинути навчання, якби не строгий батько, який поклав за мету зробити з сина “пана доктора”. Під час канікул, а іноді й навчання, Василь кидав Краків, в селах Галичини і Буковини вів агітаційну пропаганду, переконував селян висунути до сейму чи до парламенту кандидатуру Івана Франка. За це Стефаника кілька разів арештовували. Деколи письменник ризикував і головою, адже одного разу сталося так, що солдати загнали Василя й 23 селян у церкву, але потім відпустили. Були під час виборів й жертви. “Шість мужиків руських погибло від багнетів, а тисяча сидить криміналі”, – писав Стефаник.

У 1896 році Василь приїхав до дуже хворої матері. Оксана обливала слізьми подушку: “Діти, діти, кілько вас маю, а так, як бих вас не мала! Ти десь світами отуда блукаєш, не знаю, чи би то за мої, чи за татові хріхи”. Батько ж не міг і не хотів зрозуміти свого сина, і конфлікт вилився у велику сварку й взаємну неприязнь.

У вересні 1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну: був присутнім на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві й зустрічався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинсь­ким та ін. З 1903 р. В. Стефаник постійно жив у селі: до 1909 р. — у Стецеві, а потім до кінця життя — у Русові.

26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчиною з прогресивної сім’ї. Її батько високо цінував творчість зятя і після прочитання “Синьої книжечки” сказав: “Не пиши так, бо вмреш”. Сімейне щастя Стефаника тривало всього десять років. 4 лютого 1914 року Ольга померла, залишивши Василеві дрібних діток, яких він м’яко виховував, сам укладав їх до сну, як свідчить дружина Марка Черемшини, “як ніжна пістунка”.

     1907 року письменник став заступником депутата австрійського парламенту В. Охрімовича. Після того як 1908 року В. Охрімович зрікся мандату, В. Стефаникові довелося виконувати обов’язки депутата аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р. У період визвольних змагань В. Стефаник брав участь у роботі Української національної ради Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), у складі делегації ЗУНР відвідав Київ під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 р. Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, В. Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянсь­ких журналів («Вапліте», «Червоний шлях», «Плуг») свої нові твори. Відгуком на літературну дискусію 1925-1928 рр. стала новела «Межа» (1926 р.), яка мала при­святу «М. Хвильовому» і була надрукована у «Літературно-науковому віснику», що його редагував Д. Донцов».
    Помер Василь Стефаник 7 грудня 1936 року о третій годині тридцять хвилин у Русові від серцевого нападу. За заповітом, митця поховали в рідному селі, поруч з могилою матері, адже вмираючий не раз повторював: “То, небожєта, мені вже треба йти до моєї мами”.

Джерело: Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua
 
   Читаймо твори Василя Стефаника онлайн:
– Марія – https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=338
– Камінний міст – https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=336
– Вибрані твори –    https://uk.bookmate.com/books/tQ1MUSyh
– Новина –    https://uk.bookmate.com/books/X0d9lhw7

Цікаві факти з життя Василя Стефаника.

-Першою публікацією була стаття «Жолудки наших робітничих людей та читальні», єдина, яку автор підписав псевдонімом Василь Семенів.

– Творча спадщина налічує 72 новели. Усі твори вражають реалістичністю зображених персонажів, оринігальністю стилю та художньою досконалістю.

– Іван Франко писав про Стефаника у 1901 році: «Письменник, яким уже нині можемо повеличатися перед світом».

-Для Стефаника акт писання був важким священнодійством. Він, як шамани чи чародії, мимовільно входив у екстатичний стан. Цікаво, що його тесть Кирило Гаморак, казав йому: “Не пиши так, бо вмреш!”.

-Літературно відповідаючи тестеві, Василь Стефаник стверджував: « Кожна дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і нікого в світі я так не боюся, як самого себе, коли творю. Не пишу для публіки, а пишу на те, щоб прийти ближче до смерти».

-У рукописах Василь Стефаник ніколи не відбувався правками. Якщо якесь слово не влаштовувало автора, чи він знаходив точніше до місця, літератор не закреслював написане, а жмакав аркуша, спересердя шпурляв у куток, аби розпочати все начисто, від першого речення.

-В усьому він був хазяйновитим акуратистом, навіть педантом. У хаті навіть солома під стріхою не мала права бути різних розмірів. 

– Василь Стефаник був дуже точний. Сніданок у нього був о 9:00 годині, обід – о 13:00, а вечеря о 19:00. Якщо його хлопці були в читальні і запізнювалися на вечерю, то мусіли бігти, щоб встигнути точно на 19:00.

– У 1928 році уряд Радянської України призначив йому особисту пенсію за заслуги у розвитку літератури. У 1933 г. Василь Стефаник демонстративно відмовився від персональної пенсії уряду УРСР, ледь-но довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції.

– Василь Стефаник : « Спершу я заявив консулові (радянському ) у Львові: «Не давайте мені нічого, бо я бачу, що Україна московська. А з мене ви вже москаля не зробите « Потім написав листа наркомові освіти з відмовою од пенсії, закінчивши його словами: «А прихильником Великої України я все був і буду… »

-Щось доволі містичне відчували всі, хто коли-небудь, за життя Василя Стефаника, допускався до його найбільшої святині – кабінету: там « повітря танцювало, це було схоже на те, як стікає із ложки мед. У священнодійства – власні закони. Бо геній завжди прагне « сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто на світі не сказав ще «

Дізнатись більше: Василь Стефаник. Прийти ближче до смерти

Еміґрація – діаспора – розсіяння в 20-му столітті: що знав про це Стефаник 120 рр. тому таке, чого не знаємо ми?”Цілий наш народ лежить тепер в муках, як жінка, що дитину плодить. Треба ті страждання і судороги при родженню нових форм життя і нових ідеалів витесати на камінних хрестах, бо се наша теперішня доба є великою добою народин. Треба, аби придуркувата інтеліґенція заразилася тими болями і котлети свої не могла спокійно травити. Треба, аби довести до того, аби всіх наших гарних людей обсипали ті сльози і криваві крики народу, аби вони запалилися і горіли як жертвенник перед Богом” (с).(В. Стефаник. З листа до К. Гаморака 8.06.1899 р.)

Година на телемарафоні в студії Еспресо, з двома західними дипломатами-Ukies – Романом Ващуком (Канада) і Зеноном Ковалем (Бельгія) – на Скайпі: https://www.facebook.com/espreso.tv/videos/822158992072668

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s