“…Душею і думкою послужить рідному слову”. Михайло Петрович Старицький (до 180-річчя від дня народження)

14 грудня відзначається день народження МИХАЙЛА ПЕТРОВИЧА СТАРИЦЬКОГО (1840–1904) — видатного українського поета, прозаїка, драматурга, перекладача, театрального та культурно-громадського діяча.

Його вірш “Виклик” вперше поклав на мелодію Микола Лисенко. Нині це відома українська народна пісня “Ніч яка місячна” Виконує Іван Пономаренко

Бібліотека КРЕ рекомендує:

Біографія Михайла Старицького

Михайло Старицький – батько українського театру і драматургії

«ЖИВІТЬ НА СЦЕНІ!»: ЗАПОВІТИ ТВОРЦЯ ПЕРШОГО УКРАЇНСЬКОГО ПРОФЕСІЙНОГО ТЕАТРУ МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО

Екранізації творів Михайла Старицького

➔ „За двома зайцями“ — 1961.
Художній комедійний фільм. Режисер, сценарист В.Іванов.
Україна, Київська кіностудія імені Олександра Довженка, 1961.
➔ „Не судилось“ — 1967.
Художній драматичний фільм. Режисер М. Джинджиристий. Україна, Укртелефільм, 1967.
➔ „Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці“ — 1978.
Художній драматичний фільм. Режисер-постановник Р.Синько. Україна, Укртелефільм, 1978.
➔ „Циганка Аза“ — 1987.
Художній драматичний фільм. Режисер Г. Кохан.
Україна, Київська кіностудія імені Олександра Довженка, 1987.

„За двома зайцями“ 1961 (українськомовний ориґінал)

Українськомовний ориґінал кінострічки „За двома зайцями“ з добіркою цитат

Михайлу Старицькому також присвячено документальний фільм з циклу „Гра долі” від студії „Віател” з ведучою Наталкою Сопіт

За матеріалами Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України та Будинку Тараса Шевченка у Києві

Поділ, 20 травня 1861. Студенти Університету св. Володимира несуть покриту червоною китайкою домовину із прахом Тараса Шевченка від Церкви Різдва до пароплава “Кременчук”. Дворянські діти несли кріпацького сина, щоб поховати на Чернечій горі. Серед цих студентів був і Михайло Старицький.


Верстович, як називали Михайла домашні за двометровий зріст, із роду, що за сімейними переказами “сходить до Рюриковичів”, був великим і досконалим у всьому, за що брався.

Від свого літературного дебюту віршем “До Тараса” і до останніх днів митець орієнтувався на Кобзаря, вважав його зразком служіння народу. У пору занедбаності «рідного поля» Старицькому доводилося охоплювати неосяжне: корифей вітчизняного театру, поет, епік, драматург, перекладач.

Письменник відійшов від традиційних наслідувань Шевченка, першим почав шукати нові художні форми, інтонації, адаптуючи шевченківські ідеї під реалії часу.

Його творчість була модерною. Став основоположником українського історико-пригодницького роману, першим лібретистом, видавцем (за свій кошт!) альманаху “Рада”.


Іван Франко називав Старицького “батьком українського театру”, бо ж заснував власним коштом театр корифеїв, із найкращими декораціями, костюмами, оркестром. Платив акторам за розцінками імператорських труп, для чого продав свій родовий маєток і потім збанкрутів.

Значну частину репертуару складали твори самого Старицького. “Я перший, на посміховисько у водевілях ввів не мужика, а панів…, усю мізерію їхнього життя», — згадував драматург. Коли трупі Старицького заборонили гастролювати у Київському генерал-губернаторстві, почав ставити українські п’єси в Молдові, Польщі, Криму, Вільнюсі, Тифлісі.


Нині сприймаємо, як належне, неологізми Старицького “мрія”, “нестяма”, “страдниця”, “завзяття”, “байдужість”, “темрява”, “маєво”, “сутінь”, “бойовище”, “привабливий”, “потужний”, “стуманілий”… Важко повірити, що на письменника нападали за ці щиро народні у своїй основі слова. Критикували його п’єси, що й сьогодні не сходять зі сцен театрів, цькували за переклади українською мовою Пушкіна, Андерсена, Шекспіра… З гідністю аристократа Старицький завжди був “готовий замість лаврового – терновий вінець узяти на чоло”. “Така уже щербата та паскудна доля українського письменника, – писав він, – і користі кишенної чортма, і вороги обкидають, і свої дурні цькують…”


Михайло Петрович називав себе робітником, що поклав «ціле життя своє і всі свої маєтки на користь рідної мови». Виступав проти цензурних утисків, гостро засуджував шовіністичні погляди на українство, обстоював вільний ужиток українського слова, зокрема на театральній сцені. Як перекладач намагався обирати такі твори, переклад яких сприяв би розвитку української мови, показував би її придатність для передачі найкращих надбань світової літератури.

В одному з листів письменник так визначив мету своєї роботи: «З перших кроків самопізнаття на полі народнім я загорівся душею і думкою послужить рідному слову, огранувати його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловити культурну освічену річ, виспівати найтонші краси високих поезій… разом кажучи, хотів, — як тоді кепкували, — возвести своє слово в генеральський чин… Це бажання, цей напрямок керували мною ціле життя, і я не зрадив їх до могили, бо вірую, що тоді тільки ушанує свою мову народ, коли вона стане орудком культури і науки, коли на їй понесе народу інтелігентний гурт і визволення од економічного рабства, і поліпшення долі…». Письменник мріяв про той час, «коли й наше затіпане, захаяне слово боязко сяде на покуті».

Михайло Старицький не тільки популяризував загальнонародну та діалектну лексику, а й рясно запроваджував власно створені неологізми. Через активну словотворчу діяльність за ним закріпилася слава «коваля» нових слів. У результаті чимало справді новоутворених і старих (народних, але менш відомих у ті часи) слів почали приписувати саме йому.

Ось лише деякі слова, автором яких раніше вважали (або й вважають дотепер) М. Старицького: БАЙДУЖІСТЬ, БОРВІЙ «буревій», ДОЧАСОВИЙ «передчасний», ЖАХНИЙ, ЗАГАРТ, ЗАЛАССЯ «насолода», КОЛОТЬ «заколот», ЛЕЛІТИ «блищати», МЛЯВИЙ, МРІЯ, НЕДБАЛЕЦЬ, НЕСТЯМА, НЕТРЕБСТВО «неробство», ПЕСТОВЛИВИЙ «пестливий», ПИШНОТА, ПОГЛУМ, ПОСАГОВИЙ «той, що стосується посагу», ПРИЄМНІСТЬ, ПРОВИННІСТЬ, ПРОТИВОВАГА, РАБІЖ «грабунок», СТРАДНИЦЯ, СУТІНЬ, ТЕМРЯВА, УХІТТЯ «задоволення», ЧАРІВЛИВИЙ.

Усі ці слова й справді наявні в поезіях і драмах М. Старицького. Проте далеко не завжди він був їхнім автором. Приміром, слово БАЙДУЖІСТЬ до нього вживав Іван Нечуй-Левицький, БОРВІЙ — Яків Щоголів, КОЛОТЬ — Леонід Глібов, ЛЕЛІТИ — Амвросій Метлинський, МРІЯ — Ганна Барвінок, ПИШНОТА — Іван Нечуй-Левицький та Іван Франко, ПОГЛУМ — Агатангел Кримський. Прикметник МЛЯВИЙ знаходимо у словниках Михайла Левченка (1874) та Фортуната Піскунова (1873). Слова ЖАХНИЙ, ЗАЛАССЯ, НЕДБАЛЕЦЬ, УХІТТЯ зафіксовано ще в збірнику Миколи Гатцука (Куцого) «Ужинок рідного поля» (1857).

Як новотвори М. Старицького сприймалися й слова західноукраїнського, а почасти й польського походження, які він широко впроваджував у мову своїх творів.

Чи применшує все це заслуги Михайла Старицького? Аж ніяк. Популярність його творів сприяла поширенню та закріпленню цих слів у тогочасній літературній мові.

З більшою ймовірністю до справжніх новотворів Старицького можна віднести слова: БУРХІТ «бурхотіння», ВИСКІТ «вискотіння», ВІСТОВНИК «вістун», ЗАВЗЯТЕЦЬ, ЗБЕЗВОЛЕНИЙ, ЗВІРОЦТВО, ЗРАДЕЦТВО «зрадництво», КВОКІТ, КРОВОПІЙНИЙ, МАРІВНИЧИЙ «маревний», МУЧЕНЬ, НЕДОЛЕЦЬ «нещасливець», НЕПРОСЯЖНИЙ «непроникний», НІЧНЯНИЙ «нічний», ОЩАДА «ощадливість», ПЛЕТУХА «пліткарка», ПРАВДОТА, ПРИВІТНИК, РОЗДОЛИЙ «просторий», СКОНАЛЕЦЬ, СПІВНИЧИЙ «співочий», СТИДОТА «сором», СТЯМОК, ТРУЖЕНЬ «трудівник», УПАДНИК, ШИРОЧОЛИЙ, ШУМЛЯВА.

За матеріалами Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України



Навіть побіжний аналіз новотворів М. Старицького засвідчує, що вони загалом відповідають словотвірному ладу української мови.

Письменникове збагачення української лексики наражалося на різку критику. Причому не лише з боку шовіністів, а й патріотично налаштованих діячів, таких, наприклад, як Микола Костомаров.

Про цю «опозицію» Іван Франко відгукнувся так: «Не забуваймо, на ковані слова, провінціалізми та неологізми д. Старицького нарікають звичайно ті, які або раді би звузити обсяг українського письменства до рамок “домашнего обихода” і яким українська мова видається а рrіоrі непридатною для вислову інтелігентних думок і відносин — до таких, на жаль, належав і покійний Костомаров, — або ж се мимрять люди, які хвилю перед тим або хвилю по тім без церемонії будуть доказувати бідність та некультурність української мови, брак у ній найпростіших слів і термінів для культурної потреби і т. ін.».

Хай там як, але саме «кування новотворів» дало чи не найбільше для розвитку літературної мови, сприяло піднесенню її до рівня повноцінного знаряддя і літературної творчості, і наукового мислення. Тож наприкінці своєї діяльності «головний коваль» Михайло Старицький мав повне моральне право написати:

Кепкували з мого слова
В рідне кидали каміння,
А воно, живуче, знова
Одягалося в проміння,
Озброялось в ясну крицю,
Окрилялось в дивні згуки
І будило, знай, орлицю —
Нашу матір зняти руки…

Про новаторство Старицького Леся Українка висловила таке передбачення: «…І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів (я вірю, що так воно й буде), тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на невправленому, дикому ще ґрунті, українці певне спогадають добрим словом Ваше ймення…».

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s