“Життя в обіймах квітів”.120 років Катерині Білокур


 «Так як же їх не малювати, коли вони такі красиві? Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краще, а та ще чарівніша! І як би схиляються до мене і кажуть: “Хто ж нас тоді буде малювати, як ти нас покинеш?” То я все на світі забуду – і знову малюю квіти» Катерина Білокур

“Катерина Василівна Білокур є тією глибоко національною особистістю, яка символізує Україну, її культуру, самобутню мистецьку душу, уособлює найвищі якості, притаманні національному ідеалові.” М.Кагарлицький

“Якби ми мали художницю такого рівня, ми змусили б говорити про неї увесь світ”. Пабло Пікассо


7 грудня 1900 року у невеликому селі Богданівка на Полтавщині народилась Катерина Білокур (7.12.1900- 10.06.1961) — самобутня українська художниця, майстер народного декоративного живопису, справжній геній.
Точна дата народження невідома. Дослідники називають дату 7 грудня (день Святої Великомучениці Катерини).
Її ім’я входить до переліку найвідоміших жінок України. Чарівний світ її картин заворожує. Вони вразили навіть одного з найвизначніших художників XX століття Пабло Пікассо, який про творчість сучасників відгукувався переважно зі зневагою, а про Білокур – із захопленням.

Бібліотека КРЕ рекомендує переглянути фільми

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=3117429508356643&id=1566060120160264


Катерині Білокур випало жити в українському селі в один з найстрашніших періодів історії СРСР. Вона творила в жахливих умовах, зневаживши погрози батьків, всупереч анахронічному світогляду свого оточення.
“Її біографії досі не написано. І не дивно – з усіх постатей нашого культурного пантеону ХХ століття саме до неї найточніше, прямою проекцією зі століття ХІХ-го пасує шевченківська формула: «Історія мого життя є частина історії моєї батьківщини». Формула, котра передбачає й зворотній зв’язок: не маючи правдивої “історії батьківщини”, годі розгледіти й зрозуміти смислові зв’язки і всередині вплетеної в те ширше панно нитки одного життя. Чи багато сказав би нам Шевченків життєпис, якби ми ніколи слихом не слихали ні про кріпацтво, ні про справу Кирило-Мефодіївців?..
На сороковий рік по смерті Шевченка, на зорі “феміністичного” 20-го століття (ознаменованого «великим цивілізаційним проривом» жіноцтва в усі сфери суспільної діяльності, доти для жінок закриті), історія поставила в Україні повторний експеримент: цим разом геній, народжений у селянській хаті, прийшов на світ дівчинкою. І цілий свідомий вік генія припав на час найбільшої в новітній історії Катастрофи його ( перепрошую –її!) народу – такої, перед якою блякнуть усі жахіття, спортретовані в «Кобзарі». Катастрофи, якій упродовж трьох поколінь приречено було залишатись німою – і для решти світу невидимою. І так само невидимим приречений був залишатися геній.
В результаті вийшла одна з найстрашніших митецьких біографій століття. Зрозуміти, розгледіти її в усій її трагічній величі – значить, значною мірою, зрозуміти, що з нами в тому столітті сталось – і якою хворобою був уражений наш дух, досі неспроможний із неї вичуняти.”
Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко).
(з есею “Катерина: Філософія мовчазного бунту, або конспект до ненаписаної біографії” зі
збірки есеїв “Планета Полин” видавництва “Комора”).
“Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… “Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..” Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…”, – зі спогадів Катерини Білокур.

Факти з життя художниці.

  • У юності Катерина шила людям на замовлення.
    Вишивала, була своєрідним дизайнером у рідному селі. У музеї-садибі художниці у Богданівці експонуються рушники з монограмами «К.Б.» і вишиті нею сорочки.
  • Катерина малювала декорації для драмгуртка, створеного у Богданівці її сусідом і родичем Микитою Тонконогом, а також грала на сцені цього театру у виставах «Наталка Полтавка», “Сватання на Гончарівці”, “Наймичка”, «Безталанна» і «Матір-наймичка». У 24-26 років Катерина переважно грала «молодиць».
  • Перші картини Катерина писала саморобними фарбами, які сама вичавлювала з калини, бузини, цибулі. Пензлі теж робила сама – з коров’ячої вовни, шерсті котів, вишневих гілочок і жерсті від консервних банок. Один з таких був тонким, як голка. Замість розріджувача брала лляну олію. У неї не було посібників з малювання, вона не читала спеціальну літературу – вчилася малювати сама, спостерігаючи за природою, розпитуючи сільських малярів.
  • Катерина Білокур робила пензлики з котячої шерсті і користувалася ними навіть тоді, коли вже була Народною художницею України і мала всі професійні засоби для малювання.
  • На початку роботи її палітрою був шматок скла або лівий рукав куфайки. Інколи могла доточити шматок полотна, коли картина не поміщалася у заданий формат.
  • Художниця-самоука з Богданівки, як себе називала Катерина Білокур, квіти мала за живих істот, які мають душу, окрасою і очима Землі. Ніколи не зривала живих квітів, вважала, що це — гріх, а малювала їх з натури. За потрібною для картини квіткою йшла хворими ногами за 20 — 30 кілометрів у ліс під Пирятин, у мальовничі куточки Яготина.
  • Особисте життя в Катерини не склалося. Вона була привабливою дівчиною і шанувальників в рідному селі вистачало, але ніхто з них не розумів її захоплення живописом. Женихи дивувалися і вимагали залишити творчі мрії, кажучи «Як? Моя дружина буде мазилка!? ». І Катерина так і не вийшла заміж.
  • У 1928 році Катерина Білокур вступала до Київського театрального технікуму, але її не допустили до іспитів, як і у Миргородський художньо-керамічний технікум, бо не мала документів про початкову освіту.
  • Батьки Катерини Білокур не вступили у колгосп, були одноосібниками, і сама художниця жодного дня не працювала у колгоспі.
  • Видатний мистецтвознавець Стефан Таранушенко побачив картини Білокур на виставці у Курській галереї, де працював, відбуваючи заслання.

    Живучи в Астрахані та Курську, Таранушенко намагався популяризувати українських художників, знайомився, заводив із ними листування. Він першим написав Катерині Білокур, висловив своє захоплення її роботами і попросив намалювати для нього картину.

    Вони листувалися впродовж усього життя.

    Це Таранушенко попросив художницю написати автобіографію і багато фактів із життя Катерини Білокур ми знаємо з її листів до нього.

    Збереглися 78 листів Катерини Білокур до Стефана Таранушенка, які фактично є єдиним джерелом інформації про її життя, коло захоплень, художників, які надихали, її творчу «кухню», та кілька десятків листів Таранушенка до Білокур.
  • У 1940 році Катерина Білокур мала кілька виставок. На одній із виставок у Києві познайомилася із Павлом Тичиною.

    Збереглося шість листів художниці до дружини поета Лідії і один – до Павла Григоровича, кілька вітальних листівок і телеграм від Тичин.

    Білокур кілька разів гостювала у квартирі Тичин, подарувала родині поета свою картину «Півонії», але потім критично подивилася на неї і сказала, що намалює іншу роботу.

    У 1959 році, коли вона принесла готову роботу і подзвонила у дім без попередньої домоволеності, охоронці не впустили тітку-селянку до поважного літератора.

    Відомо, що у 1957 році Тичина відправив у Богданівку лікаря Миколу Фененка, щоб той оглянув художницю, яка скаржилася на проблеми зі здоров’ям. Поет посилав художниці фарби, пензлі, підписав свою збірку „І рости, і діяти“.
  • У 1947 році Білокур намалювала роботу „ХХХ-ліття СРСР“, і написала: „Тему для цієї картини дано мені Полтавським будинком народної творчості. А прикрасу для неї я придумала сама. 1947 г.“

    Односельчанка Софія Журба потім згадувала: „За те, що вона намалювала картину з гербами та прапорами, її заповажали в самій Шрамківці – районному центрі. Приїжджав навіть голова Шрамківскього райвиконкому Євген Пошукайло, цікавився її долею. Як дарунок привіз 25-лінійну лампу, керосин і ще щось там таке“.

    Зберігся лист від 6 вересня 1949 року від Василя Бакала, методиста Полтавського ОБНТ ще з одним замовленням:

    „Катерино Василівно! В грудні місяці буде знаменна дата – 70 років нашому Великому і дорогому Йосипу Віссаріоновичу Сталіну. Весь радянський народ з великим піднесенням готується до цієї дати. Просимо Вас, Катерино Василівно, щоб Ви зробили якийсь гарний подарунок нашому дорогому Йосипу Віссаріоновичу. Подумайте, що ви можете зробити, щоб це було найкрасивіше в світі і щоб видно було, що це іменно Полтавщина красива, цвітуча і багата завдяки нашому Сталіну. Зробіть так, щоб Йосип Віссаріонович сказав – спасибі Полтаві“.

    Розмови ходили у селі про якийсь портрет чи то Сталіна, чи Жукова, якого ніхто не бачив, але є спогади Євгена Товстухи, який цитує богданівського голову сільради: «А портрет Сталіна не захотіла намалювати до його сімдесятиріччя, ще у 1949 році. І районне начальство нею дуже не задоволене» .
  • Катерина Білокур пережила Голодомор у рідному селі на Пирятинщині.
    Під впливом побаченого Катерина написала картину “Цар-Колос”. Пабло Пікассо під враженням її творчості сказав: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!”.
Цар-колос. 1949 рік ( Картина вважалась втраченою з 1957 року. Була представлена на виставці “Катерина Білокур. Життя в обіймах квітів” у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у листопаді 2020
року )


  • Катерина Білокур написала оповідання «В селі Богданівці Шрамківського району на Черкаській землі», «Казка» і хотіла видати у видавництві «Мистецтво» автобіографічну п’єсу. Принесла її до знайомої редакторки Юлії Бєлякової зі словами :«Прочитайте, скажіть свою думку».
  • Коли редакторка сказала, що, п’єса, мовляв, слабка, композиційно безпорадна, позбавлена драматургічного дійства, треба працювати над нею ще, Катерина Василівна «мовчки схопила зошит й вибігла з кімнати». Рукопис п’єси не зберігся.
  • З часом Катерині було присвоєно звання народної художниці і призначена пенсія, в променях слави вона не купалася. Художниця як і раніше жила в старій батьківській хаті, до того ж доглядала за хворою матір’ю. Художниця померла через тиждень після смерті матері – 10 червня 1961 року, від раку шлунка. До останнього дня малювала саморобними фарбами і пензлями свої улюблені квіти, адже в душі художниці як і раніше була весна.
  • Пам’ятник Білокур, що стоїть на подвір’ї музею-садиби у Богданівці, створив її племінник Іван Білокур, який навчався у Київському художньому інституті у майстерні Михайла Лисенка. Азам малювання його вчила Катерина Василівна, але далі він вибрав ліплення і став скульптором.

Катерина Білокур. Найбільш боляче, коли тебе цькують найрідніші люди. І не просто цькують, а підштовхують до самогубства. І це все відбувається “з великої любові”. Більш вишуканого булінгу ми ще не зустрічали

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=212551473615366&id=110159140521267

Катерина Білокур. Частина 2. Сьогодні її знають всі. Раніше – не те що не знали, НЕ ХОТІЛИ знати. Якби не один щасливий випадок, можливо, світ ніколи так і не дізнався б про неї. Чи, може, це не випадок, а Доля? 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s