22 травня – День перепоховання Тараса Шевченка в Україні.

   Тарас Шевченко прожив  рівно 47 років. Народився 9 березня 1814 р. і помер 10 березня  1861 р.

    У холодний ранок, коли весна боролася із зимою, коли птахи поверталися із далеких теплих країв на Вкраїну, ховали земляки свого найбільшого поета в чужу землю, далеко над Невою на Смоленському кладовищі.

Місце першого поховання Тараса Шевченка на Смоленському кладовищі у Санкт-Петербурзі  

   А ще раніше Тарас  писав:

Холоне  серце, як згадаю,

Що не в Україні поховають.

       Він нарікав, що “чужі попи присиплять чужим піском його очі”, а в “Заповіті” говорив  прямо, щоб  поховали його на  Вкраїні милій, на могилі, серед  широкого степу.

Щоб лани широкополі

І Дніпро, і кручі

Було видно, – було чути,

Як реве ревучий!

   Отож,  виступаючи з промовою П. Куліш сказав: “Будь, Тарасе, певний, що ми Заповіт виконаємо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде так, як  ти, святую правду глаголити, то лучче  ми мовчатимемо”.

    Дозвіл перевезти тіло Шевченка  на Україну дано  було в квітні.

58 днів прах поета пролежав на Смоленському кладовищі. Труну викопали із землі, вклали в іншу, свинцеву, а цю – в соснову домовину, оббиту  по кутах залізом і в двох місцях стягнену залізними поясами. Поставили її на спеціальні дроги.

   Виступив П. Куліш із словами: “Що ж оце, батьку Тарасе! Ти від’їжджаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької? Ні один предок твій не сходив з сього світу без останньої честі!  Що ж про нас скажуть на Україні, як ми тебе вирядимо, не покритого червоною китайкою? Ще не переродились діти козацькі! Нехай земляки знають, що ми тут в столиці своєї святої старосвітщини не  занедбали”.

    Із цими словами домовину покрили  червоною китайкою.

   Тужливий поїзд рушив через увесь Петербург до вокзалу залізниці: червона китайка давала  людям знати, що то батько українського слова навіки покидає ту чужу столицю.

   До Москви прах перевезли залізницею, труну поставили в Тихонівській церкві на Арбаті. Попрощатись із поетом приходили численні москвичі-вчені, письменники, актори, студенти.

   Далі до Києва на тих самих дрогах труну везли поштовим трактом через Серпухов, Тулу, Орел. Відбувалося все пишно: ще на шляху до Канева за труною рухалися процесії, а коли її залишали у церквах на ніч, то туди приходили діячі місцевої громади. А в Орлі труну супроводжували духовенство зі співом релігійних пісень, військовий оркестр, що грав малоросійські мотиви, та гімназисти.  В Орлі проводжаючі випросили собі вінки, що лежали на труні, і один із них розділили між собою, а другий – взяли в гімназію. Це приклад того, як народ цінував нашого Кобзаря. Далі шлях  пролягав через Глухів, Кролевець, Батурин, Борзну, Ніжин, Козелець, Бровари.

   Скрізь цю похоронну процесію зустрічали багатолюдні юрби народу. Потім прибули в Бровари, а потім у Микільську слобідку, де треба  було  чекати дозволу на в’їзд до Києва. Коли в місті стало відомо, що з Петербурга привезли  прах Шевченка, назустріч за Дніпро поспішили численні шанувальники поета,  особливо молодь – студенти й гімназисти.

   Перед мостом коней розпрягли і студенти самі повезли дроги з труною.

  Добившись дозволу, труну поставили в церкві Різдва на Подолі. Сюди прийшли тисячі киян, влаштувавши справжню  політичну маніфестацію. Рідні і близькі  поета сфотографувалися біля труни.

   Тим часом стало питання: де саме ховати тлінні останки генія українського слова? Петербурзькі громадяни цього питання не вирішили, проте  виразили думку щодо поховання в Києві. І потім на якому кладовищі?

   Чи у Видубицькому монастирі, чи на “Аскольдовій могилі”, чи на Щековиці?

   Але, у всякому разі, на горі побіля Дніпра. Варфоломій Шевченко тієї думки, що поховати на Шековиці, розпорядився викопати могилу.     Але коли приїхав з труною Честахівський, то він сказав, що він був при останніх хвилинах життя Шевченка,  і той сказав поховати його в Каневі.

   Як виявилося пізніше, Честахівський не був в останні хвилини смерті Шевченка, але у своєму вірші “Заповіт” Шевченко висловив побажання поховати на горі біля Дніпра.  Саме розпорядникові спало на думку, що добре було б насипати могилу — він же цю ідею власноруч і втілив, узгодивши з місцевою владою (окремий виграний бій із бюрократією!), а потім організував додаткові масштабні поминки вже влітку, після освячення місця поховання.

   А на Чернечій горі біля Канева Варфоломій вже тоді довів до краю придбання землі для Тараса під хутір, куди він бажав перебратися навесні.

   Сам Честаховський похований у Качанівці, куди його тіло з Петербурга наказав перевезти поміщик Василь Тарнавський; він же поклопотався, щоб насип на могилі друга був майже таким же, як і у Шевченка. Більше читайте тут: https://tsn.ua/blogi/themes/books/5-faktiv-pro-shevchenka-yaki-ne-vivchayut-u-shkoli-893260.html

   Таким чином, могила його на Чернечій горі повністю відповідала бажанню його посліднього поселення. І 19 травня о 4-тій годині дня труну на руках понесли з церкви до пароплава.

  Генерал-губернатор заборонив виголошувати промови в церкві, тому їх виголошували по дорозі від церкви до місця стоянки пароплава.

    Промовців було так багато, що доводилося спинятися з труною майже через кожні п’ять кроків. 20 травня о 7-й ранку пароплав “Кременчук” з прахом Шевченка відбув з Києва до Канева.

      Тіло  поета супроводжували його брати Микита і Йосип з дружинами та сестра Ярина, Варфоломій Шевченко з сім’єю, І. Сошенко і М. Чалий з дружинами, О. Лазоревський, Честаківський, В. Забіла, студенти Київського університету М.В. Лисенко, М. Старицький, Г. Рильський та ін. О 4-й годині дня пароплав прибув до Канева. Труну поставили в Успенському Соборі.

 Панихида під час перепоховання праху Шевченка.

   Київ, травень 1861 р.

   21 травня відбулася багатолюдна панахида. Рідні поета, студенти Київського університету і селяни навколишніх сіл викопали могилу і змурували склеп. За відомостями поліції, що наглядала за похоронами на ньому брало участь близько 2000 чоловік і 22 травня о 7-й вечора Шевченка поховали на Чернечій горі (тепер Тарасова), поблизу Канева. Тут, на шпилі гори поховали навіки останки того Велетня, якого “за Україну замучено колись”.

  

      Перша могила на Чернечій горі у Каневі, з дерев’яним хрестом (1861 р.)

   Народ назвав Чернечу гору Таросовою. Могилу обклали камінням так, щоб надати могилі вигляду степової могили. Згодом на могилі встановили дубовий хрест. У 1884 р. (через 23 роки) на пожертви народу було встановлено чавунний хрест.

 Чавунний хрест на могилі Шевченка

   І вже в 1939 р. на могилі споруджений пам’ятник, автором якого є скульптор Манізер.

   Такий вигляд могила має і тепер: двоярусний насип заввишки 6,5 метрів, увінчений лабрадоровим постаментом, що сягає вгору на 7,5 м. На ньому височить 3,5 метрова бронзова  постать  Шевченка.

   Кожен рік у день перепоховання до могили  Кобзаря з різних куточків світу  приїжджають рідні поета, працівники культури і просто жителі України, щоб  засвідчити  пам’ять про Батька України, пам’ять про Великого  Кобзаря!

Джерело: https://knau.kharkov.ua/532-povernutisya-schob-zhiti-u-sercyah-do-dnya-perepohovannya-tg-shevchenka.html

Про маловідомі факти перепоховання Тараса Шевченка

  • Хоч Шевченку було дозволено повернутися з заслання, його не було реабілітовано. (Щоб поховати неблагонадійного поета в Україні, потрібен був дозвіл). Тому друзі поховали Тараса на Смоленському цвинтарі поруч з академіками, професорами Імператорської Академії мистецтв.
  • На панахиду  прийшли Ф.Достоєвський, М.Лєсков, М.Некрасов, представники української, польської, грецької громад. Через брак грошей рідні (брати Йосип, Микита, сестра Ярина) не приїхали.
  • Перепоховання Кобзаря відбулося весною 1861 року. Коли 18 травня жалобна процесія прибула до Києва, на Ланцюговому мосту студенти університету випрягли коней, що від залізничного вокзалу везли дроги з труною поета, і впряглися самі, везли її до церкви Різдва Христового, що на Подолі.
  • Під час відспівування до церкви ввійшла молода пані в глибокому траурі і поклала на труну терновий вінок. Є гадка, що це княжна Рєпніна, яка кохала Тараса Григоровича.
  • Брати вважали за честь поховати Кобзаря біля стін Канівського Успенського собору, який було збудовано 1144 року, на 3 роки раніше, ніж засновано Москву, не кажучи вже про Нотр-Дам чи Кельн-ський. В Україні такими древ-німи храмами є Софія Київська, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Успенський собор Єлецького монастиря, церква Параскеви П`ятницької в Чернігові, Василівська церква Овруча. Проте Г.Честахівський наполіг, щоб поховали Кобзаря на Канівській горі.
  • Настоятель Канівського Успенського собору Гнат Мацкевич виголосив пророчу промову: Благовій, Малоросіє, перед містом Каневом: у нас поховано Тараса Шевченка! І хоч настоятель говорив російською мовою (іншою не можна було), його усунули з посади. Подальша доля священика невідома.
  • Між іншим, Тараса ховали як парубка: перед труною йшли дівчата у яскравих вінках і стрічках, вишиваних сорочках і голосили… Через кілька днів Чернечу гору стали називати Тарасовою.
  • 1934 року у Каневі відкрили музей, а в 1939-му спорудили новий пам`ятник. Щоб гранітний постамент і бронзова постать Шевченка не роздавили склеп з труною, треба було точно визначити місце поховання, адже за козацьким звичаєм могилу обложено камінням і дерном, надавши їй округлої форми.
  • Дощі з часом деформували її, і спеціальна комісія, до якої ввійшли представники НКВС, місцевої влади, вирішили зробити шурф і знайти склеп. Коли члени комісії спустилися у розриту могилу, хтось запропонував відкрити труну, хоч ніхто не мав на це права.
  • Відкривши першу основну домовину, побачили металевий ящик, а в ньому  красиву труну з віконцем, на якому лежав засохлий віночок… Пізніше жінка, що була в цій комісії, згадувала, що Шевченко лежав, як живий. Присутні перелякалися, бо після 78 років гадали побачити останки. Коли на обличчя поета потрапило повітря, воно в ту ж мить почало просідати…
  • Чим пояснити цей факт? Останні десятиліття численні релігійні громади звертались у Шевченківський Національний заповідник з приводу канонізації Кобзаря. А її умовою є нетлінність померлого. Вчені  неодноразово були свідками того, як люди йшли причащатися до Тарасової могили (як правило, причащаються лише біля вівтаря).
  • З часу реконструкції  могили 1939 року було прийнято рішення замурувати вхід в склеп залізобетонною плитою, щоб ніхто не турбував володаря Чернечої гори. Навіть німці під час окупації не зазіхнули на могилу.

Джерело: http://kanevala.narod.ru/hystor10.htm

Advertisements

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s